Гаряча вода була ручною роботою
Відро води - це приблизно 10 кілограмів, які треба донести від колодязя або річки. Щоб вимитися цілком, дорослій людині потрібно кілька таких відер, і кожне ще треба нагріти: на печі, дровами, які хтось також нарубав і приніс. На одне миття йшли години чужої праці, і найчастіше жіночої.
Тому миття поділилося на дві різні операції. Щоденне вмивання - обличчя, шиї, рук, ніг - відбувалося з глечика над тазом, і води на нього йшло в рази менше. Миття всього тіла ставало подією: його планували заздалегідь, і траплялося воно не щотижня.
Чистою вважали сорочку, а не шкіру
У Європі XVI-XVIII століть вода потрапила під підозру. Після епідемій міські лазні закривали, а лікарі повторювали, що гаряча вода відкриває пори й впускає заразу. Чистоту перенесли на білизну: біла сорочка, яку часто змінювали, вважалася доказом доглянутості. Звідси й увага до коміра та манжетів - єдиних частин сорочки, видимих з-під сукні.
Там, де збереглася парова лазня - російська, фінська, - миття зберегло тижневий ритм. Тримався він не на правилі, а на печі: топити заради однієї людини було марнотратно, тому всі милися підряд, в один день. У Японії топили частіше, але воду у ванні теж не змінювали: перш ніж сісти в неї, кожен мився зовні.
Не вимірювання, а розклад господарства: у будні вистачало глечика, у суботу топили лазню для всіх.
Цим днем найчастіше була субота - напередодні недільної служби. Але ритм не був законом: у містах із громадськими лазнями милися тоді, коли вдавалося, а в будинку зі слугами таз із гарячою водою міг з'явитися у спальні будь-якого дня тижня.
Дочитай у застосунку Miqo
Ще 1 хвилина - і квіз наприкінці. Стаття - у розділі «Історія → Побут минулого»
Наведи камеру телефона - відкриється App Store або Google Play.
Джерела
- Жорж Вігарелло, «Чисте й брудне» (1985) - історія уявлень про чистоту тіла
- Кетрін Ашенбург, «Брудне про чисте» (2007)