Що відбувається з тілом у невагомості

На Землі тіло весь час бореться з тим, що кров стікає вниз. Сенсори тиску в шиї вважають: якщо вгорі її стільки-то, значить, об'єм у нормі. Уся система відкалібрована під вертикальний стовп рідини.

Прибери гравітацію - і стовпа немає. Приблизно 2 літри рідини переходять із ніг у груди й голову. Обличчя набрякає, ноги помітно худнуть - самі астронавти називають це «пухке обличчя, пташині ноги». У голові виникає відчуття легкої застуди: закладеність, гугнявий голос.

Сенсори в грудях і шиї бачать надлишок і роблять висновок: рідини забагато. Нирки починають її виводити, і за перші дні об'єм плазми падає приблизно на десяту частину. Набряк спадає, але крові в тілі менше, ніж було на старті. За це доведеться розплачуватися під час повернення.

Скелет - не готова конструкція, а будівництво, яке не зупиняється. Кісткова тканина постійно руйнується й будується заново, а баланс задає навантаження: де тисне й тягне, там будують активніше. У невагомості тиснути перестає, і кістки стегон та попереку втрачають приблизно 1% щільності за місяць - швидше, ніж літні люди на Землі втрачають за рік.

Те саме з м'язами: першими здаються ті, що тримали тебе вертикально, - литки, спина, шия. Хребет без стиснення випрямляється, людина стає вищою на кілька сантиметрів, і з цим пов'язують біль у спині в перші тижні польоту. Тому на станції тренуються близько 2 годин на день - не заради форми, а щоб тіло хоч трохи відчувало тиск.

У самій невагомості тіло справляється. Погано стає, коли гравітацію вмикають назад: крові менше, судини ніг відвикли стискатися, і коли намагаєшся встати, тиск у голові падає - темніє в очах. М'язи, що тримали позу, ослабли, а внутрішнє вухо знову отримує «низ», якому відвикло вірити.

Є й те, що досі не пояснене до кінця: у частини людей після тривалих польотів змінюється зір - форма ока й диск зорового нерва. Це пов'язують із тією самою рідиною в голові, але точного механізму поки немає.