Як різні народи уявляли потойбічний світ

У єгиптян померлий потрапляв на поля Іару - вічні очеретяні поля з багатим урожаєм. Працювати там усе одно доводилося: до гробниці клали ушебті - фігурки-працівники, які відгукнуться замість господаря на жнивах. Народ, що жив розливами Нілу, уявив вічність як чудове поле.

У шумерів і вавилонян навпаки. Їхнє потойбіччя - «країна без вороття», дім праху: мертві сидять у темряві, вдягнені в пір'я, як птахи, і їдять глину. Усі однакові - цар і водонос. Ні винагороди, ні покарання - суха пилюжна земля, така сама, як довкола.

Скандинавська Вальгалла - це дружина: щодня бій, увечері бенкет, до ранку рани загоюються. А грецький Аїд - асфоделевий луг, де блукають слабкі, майже безпам'ятні тіні. Грекам їхнє потойбіччя здавалося таким тьмяним, що найкраще про нього сказав їхній же герой.

У домі праху ніхто не питає, як прожито твоє життя. В Єгипті питають: на суді серце кладуть на одну шальку терезів, перо богині Маат - на другу. У Китаї потойбіччя влаштоване як відомство: судді, реєстри, строки - земна імперія з чиновниками, відтворена внизу. Розклад теж канцелярський: перші суди відбуваються кожного 7-го дня, і рідні поминають померлого в ці дати.

У ацтеків вирішувала не мораль, а спосіб смерті: полеглі в бою й померлі під час пологів ішли до сонця, потонулі - до бога дощу. Решті діставалася довга дорога до Міктлану - в описах це смуга перешкод.

Різниця між «судять» і «не судять» не випадкова: розгорнута посмертна відплата частіше трапляється у великих суспільствах, де поруч живуть тисячі незнайомих людей і нагляду сусідів бракує. Що було раніше - великі суспільства чи боги, які стежать за мораллю, - не вирішено: великий аналіз історичних баз даних доводив, що такі боги з'являються вже після ускладнення суспільства, але статтю відкликали після критики.