Чи справді самотність заразна

Багаторічне спостереження за мешканцями одного міста дало змогу скласти карту зв'язків: хто з ким дружить, хто з ким живе по сусідству. Виявилося, що самотність виникає кластерами, а не розподілена випадково.

Причому зв'язок простежувався не лише між безпосередніми друзями, а й на один-два кроки далі в мережі. А самотні люди з часом опинялися на її краю: зв'язків у них ставало менше.

Передається тут не почуття, а поведінка. Самотня людина стає обережнішою, відповідає коротше, рідше когось кличе - і її співрозмовник отримує менше тепла, ніж зазвичай, а через деякий час сам починає відчувати його нестачу.

Головне заперечення методологічне: схожі люди частіше стають друзями, а спільні обставини - переїзд, робота, район - впливають на всіх одночасно. Обидва пояснення дають ту саму картину, що й передача.

Важливо не плутати самотність і усамітнення. Йдеться про суб'єктивну нестачу близькості: людина може відчувати її в кімнаті, повній людей, і не відчувати, живучи на самоті. У дослідженнях вимірюють саме це відчуття, а не кількість контактів.

Обережне формулювання звучить так: самотність концентрується в мережах, і частина цієї концентрації, ймовірно, пов'язана з впливом людей одне на одного. Яка саме це частина - невідомо.

Практично важливим вважають і другий висновок того самого спостереження: самотність сильніше трималася між людьми, які часто й тісно спілкувалися, а не між випадковими знайомими. Тобто йдеться про близьке коло, а не про список контактів.

Практичний висновок від цих суперечок не залежить і працює в обидва боки. Регулярна увага до людини, яка віддаляється, майже нічого не коштує, а на краю мережі саме вона допомагає зберегти зв'язок.