Які книжки й за що забороняли

Перше звинувачення - проти віри. Ватикан вів власний список заборонених видань понад чотири століття. До нього потрапили «Діалог» Галілея, засуджений під час суду 1633 року, книжки Декарта й Юма, «Критика чистого розуму» Канта. А от «Походження видів» Дарвіна до списку так і не потрапило. Забороняли не науку загалом, а твердження, які суперечили церковному поясненню світу й місця людини в ньому.

Друге звинувачення - бунт: тексти, здатні підняти читача проти влади, вилучали, а іноді спалювали прилюдно, як у Німеччині в травні 1933-го. Третє - непристойність, і воно найточніше збігається з уявленнями епохи про пристойність. У 1857 році у Франції прокурор Ернест Пінар судив одразу дві книжки: «Пані Боварі» й «Квіти зла». Флобера виправдали, Бодлера оштрафували й викреслили зі збірки шість віршів - заборону з них зняли лише в 1949 році.

«Пригоди Гекльберрі Фінна» прибрали з полиць майже відразу після виходу: у березні 1885-го бібліотечний комітет міста Конкорд визнав роман грубим і придатним хіба що для нетрів. Через сто років книжку знову почали прибирати - тепер зі шкільних програм і за расистську образу, яка повторюється в тексті понад двісті разів.

Звинувачення протилежні, а мотив той самий: захистити читача від шкоди. Змінюється лише те, що в цей момент вважають шкодою. Тому список забороненого розповідає про того, хто його склав, більше, ніж про книжки в ньому.

Мабуть, легко помітити, що суперечка про книжку сьогодні починається не в міністерстві, а в шкільному чаті чи на засіданні бібліотечної ради. І скарга рідко надходить від людини, яка прочитала книжку й обурилася: частіше це готовий перелік назв із чужої кампанії.

Чотири століття головне рішення ухвалювали до друку: цензор або церковна комісія ставили штамп, і книжка просто не виходила. Нинішня хвиля влаштована навпаки - книжку видано, про неї сперечаються після виходу, а рішення можна оскаржити й повернути книжку на полицю. Це не означає, що державна цензура зникла: у багатьох країнах перелік забороненого й досі затверджує відомство.

І ще дещо, про що укладачі списків зазвичай шкодують. У 1960 році британський суд дозволив видати «Коханця леді Чаттерлей» без купюр - двісті тисяч примірників першого накладу розійшлися за день. Процес спрацював як реклама.