Звідки береться тривожна прив'язаність

Близько 1970 року Мері Ейнсворт із колегами спостерігала за однорічними дітьми в короткій лабораторній процедурі „Незнайома ситуація“: мати ненадовго виходила з кімнати й поверталася. Одні діти швидко заспокоювалися й поверталися до іграшок. Інші робили вигляд, ніби їм байдуже. Треті чіплялися й водночас відштовхували, плакали ще довго після повернення матері - цей патерн назвали тривожно-амбівалентним. За ним стояла не байдужість дорослого, а непослідовність: та сама людина то відповідала одразу, то була зайнята, роздратована чи недоступна.

Різниця важливіша, ніж здається. Дитина не вимірює кількість тепла, вона будує прогноз: що буде, якщо я покличу. Коли відгук стабільний - навіть стабільно скупий, - прогноз складається, і напруження спадає: можна розслабитися або перестати просити. Коли відгук схожий на лотерею, прогноз ніколи не складається. Увага лишається спрямованою на дорослого, а не на кімнату з іграшками: відвертатися ризикованіше, раптом саме зараз дадуть відповідь.

Якщо поклик спрацьовує через раз, розумно його підсилити: плакати довше, триматися міцніше, запитати ще раз. Далі вмикається механізм, вивчений далеко за межами теми прив'язаності, - до неї його застосовують за аналогією. Поведінка, яку підкріплюють непередбачувано, згасає повільніше, ніж та, яку підкріплювали завжди. Коли відповідь надходила щоразу, її зникнення швидко помічаєш і перестаєш кликати. Коли вона надходила випадково, пауза сприймається не як „ні“, а як „ще не зараз“ - і спроби тривають.

Доросла версія така сама, тільки замість плачу - повідомлення й запитання. Робота Хазан і Шейвера 1987 року показала, що романтичні стосунки поділяються на схожі типи, і тривожну стратегію там одразу впізнати: рано помітити ознаки віддалення й голосно відреагувати. Тут потрібне застереження, яке змінює висновок: зв'язок між дитячим і дорослим типом не є прямою лінією. Стабільність невисока, характер і пізніші близькі стосунки помітно її змінюють. Це вивчена звичка прогнозувати, а не вирок.