Чому голод виникав не через посуху

В Ірландії у 1845-1849 роках фітофтора знищила картоплю - майже єдину їжу бідних орендарів. Але зерно й худобу весь цей час продовжували вивозити з країни на продаж. Історики сперечаються, чи вистачило б вивезеного на всіх, але сам факт показовий: їжа їхала повз людей, яким не було чим за неї заплатити.

У Бенгалії 1943 року, за різними оцінками, загинуло від 2 до 3 мільйонів людей. Урожай був гіршим за звичайний: роком раніше узбережжям пройшов циклон, а рис уразила хвороба. Але не настільки, щоб пояснити такі втрати. Економіст Амартія Сен показав: у провінції рису було приблизно стільки ж, як у мирні роки. Змінилося інше - воєнна інфляція, закупівлі про запас, ціни, що злетіли в кілька разів. Поденники й ремісники більше не могли купити їжу, яка лежала на ринку.

Механізм повторюється з випадку у випадок. Урожай падає не до нуля, а лише частково, проте чутки про нестачу розганяють ціни швидше, ніж зникає їжа. Далі важлива вже не кількість зерна, а швидкість, із якою заробітки відстають від цін.

У 1980-х Ботсвана пережила сильні посухи без масового голоду: влада запустила громадські роботи й роздачу їжі, тож людям було чим за неї платити. У ті самі роки голод ударив по Судану та Ефіопії, де допомога надійшла запізно. Сен сформулював це різко: там, де є вибори й вільна преса, масового голоду не траплялося - влада, про яку пишуть, змушена реагувати.

У цієї формули є критики: сперечаються і про те, що вважати демократією, і про те, чи завжди їжі вистачало - під час деяких голодів її справді ставало помітно менше. Але загальна закономірність зберігається: посуха постійно повторюється, а на голод вона обертається там, де ніхто не зобов'язаний її помічати.