Що відбувається з тілом без їжі

Швидкого запасу тобі вистачає приблизно на день. Це глікоген - цукор, згорнутий у клубок, у печінці та м'язах. Печінковий глікоген витрачається першим, за добу без їжі, а якщо цього дня багато ходити й мерзнути - швидше. М'язовий у спільний котел не потрапляє: м'яз уміє витрачати свій глікоген лише на себе, віддати його в кров він не може.

Разом із цукром іде вода: кожен грам глікогену утримує близько трьох грамів води. Тому в перші дні ваги показують приємну цифру, яка не має стосунку до жиру. З першою їжею ця вода повернеться.

Далі починається справжнє завдання: чим живити мозок. Він забирає близько п'ятої частини всієї енергії спокою, працює майже лише на глюкозі й не може перейти на жир - жирні кислоти майже не проходять крізь бар'єр навколо нього.

Перші дві-три доби печінка збирає глюкозу з чого доведеться, зокрема з амінокислот - тобто з м'язів. Якби так тривало й далі, людина розібрала б саму себе за лічені тижні. Тому печінка запускає другий цех: перетворює жир на кетонові тіла, паливо, яке проходить у мозок. Приблизно через пару тижнів кетони покривають близько двох третин його потреб, і розбір м'язів помітно сповільнюється.

Що буває за тривалої нестачі їжі, відомо з експерименту Анселя Кіза в Міннесоті: у 1944-1945 роках тридцять шість добровольців пів року прожили приблизно на половинному раціоні. Тіло не просто худнуло - воно приглушувало все, що можна було приглушити.

Вони мерзли в теплій кімнаті, повільно рухалися, втратили інтерес до людей - і здебільшого говорили про їжу: збирали рецепти, годинами розглядали меню. Це не характер зіпсувався: на голодному пайку мозок звузив увагу до одного завдання. Поверталися вони повільно: навіть через місяці нормального харчування багато хто все ще не міг наїстися.