Чому серійних убивць шукають роками

Справа майже ніколи не починається як справа про серію. Тіло знаходять в одному окрузі, за вісім місяців схоже - у сусідньому, третє за рік - в іншому штаті. Кожною справою займається свій слідчий, у кожного своя папка, свої строки й ще двадцять інших справ. Нікому порівняти епізоди між собою: для цього потрібна людина, яка бачить усі три одразу, а такої людини в системі часто просто немає. Кримінологи називають це сліпотою до зв'язків.

Друге, що заважає, - фон. Нерозкрите вбивство не виглядає аномалією: їх і так багато. Одна зайва справа в статистиці округу нічим не вирізняється, тож причин бити на сполох немає.

Жертв обирають не випадково. Частіше це ті, чиє зникнення помітять пізно: люди без постійної адреси, підлітки-втікачі, жінки, які працюють на вулиці. Заяву подають за тижні, а не протягом доби. На той час слід охолов, свідки роз'їхалися, а машину, у якій її бачили востаннє, давно помили.

Далі починається друга пастка: підозрюваного вже знайшли, але не впізнали. Гері Ріджвей, який убив десятки жінок поблизу Сіетла, потрапив у поле зору поліції ще на початку вісімдесятих. Його допитували, у 1984 році він пройшов перевірку на поліграфі, а в 1987-му в нього взяли зразок слини. Зразок пролежав у сховищі до 2001 року - доки аналіз ДНК не став достатньо точним, щоб пов'язати його з жертвами. Увесь цей час убивця не ховався, а просто був не перевірений.

У кіно психологічний портрет викреслює зайвих за одну розмову. У реальності він описує тип: приблизний вік, імовірну роботу, звички. Це допомагає розставити пріоритети у списку, але майже ніколи не вказує на конкретну людину. Коли дослідники порівнювали готові профілі з реально спійманими вбивцями, точність виявлялася лише трохи вищою, ніж у людей без спеціальної підготовки, які читали ті самі матеріали. Справи частіше закривають нудні речі: збіг у базі даних, вчасно перевірений зразок, штраф за паркування, виписаний неподалік.