Як щоденники розкривають епоху

Офіційний документ створюють, щоб щось установити: призначити, відзвітувати, дозволити. У ньому є рішення, але немає життя навколо цього рішення. Щоденник пишуть без жодної мети, тому він фіксує те, що нікому не спадало на думку записувати.

Один із найвідоміших прикладів: лондонський чиновник сімнадцятого століття вів щоденник для себе й мимохідь описав чуму та велику пожежу зсередини - як пахло, куди бігли, що встигли винести. Офіційні документи того самого року повідомляють числа й розпорядження, але за ними неможливо зрозуміти, як це було.

Останній пункт найскладніший. Автор може оминати тему зі страху, з пристойності або тому, що для нього це надто буденно, щоб згадувати. Зрозуміти, який саме випадок перед тобою, можна лише порівнявши кілька щоденників одного часу.

У цього джерела є системне викривлення. Писали ті, хто вмів писати й мав на це час, а збереглися щоденники тих, чиї нащадки вважали їх вартими зберігання. Голос неписьменної більшості до нас майже не дійшов.

Друге викривлення - у самому жанрі. Багато хто вів щоденник, зважаючи на майбутнього читача, і редагував себе на ходу. Записи воєнних років часто проходили ще й цензуру, а іноді автор редагував їх через багато років, уже знаючи, чим усе закінчилося.

Тому в роботі історика щоденник майже ніколи не стоїть сам. Його кладуть поруч із метричними книгами, рахунками, газетами та іншими щоденниками, і правда постає на їхньому перетині. Окремий запис годиться як деталь, але не як доказ.