Як із чужих дітей робили німців

Відбір проводили за зовнішністю: вимірювали череп, дивилися на колір очей і волосся, оцінювали за таблицями. Дітей, яких визнавали придатними, забирали із сімей, притулків і від батьків, вивезених на примусові роботи. Згоди не вимагали.

Третій крок був ключовим. Дитині давали німецьке ім’я, підробляли документи про народження, забороняли говорити рідною мовою. Молодших перевчали швидко, старших карали за кожне слово, і за рік-два багато хто переставав пам’ятати колишнє життя.

Прийомні сім’ї найчастіше нічого не знали: їм повідомляли, що це сироти з німецьких поселень. Багато хто виховував їх як рідних, і після війни саме ці сім’ї чинили найбільший опір поверненню дітей.

Документи цілеспрямовано знищували, а ті, що вціліли, опинилися розпорошеними по різних зонах. Пошуком займалися міжнародні служби й працювали з уривками даних: прикметами, віком, рідкісними списками, що збереглися.

Останні два пункти зробили пошук не лише технічним питанням. Повернення через кілька років означало забрати дитину від людей, яких вона вважала батьками, і повернути до тих, кого вона не пам’ятала. Рішення ухвалювали по-різному й часто болісно.

Загальну кількість вивезених досі оцінюють орієнтовно, і розбіжність між оцінками велика. Повернути вдалося меншу частину, а багато хто дізнавався правду про себе вже в дорослому віці, випадково, з документів або зі слів родичів.

Окремою складністю було те, що на момент пошуку багато дітей уже говорили лише німецькою. Впізнати їх за мовленням чи розповіддю було неможливо, тож ідентифікувати їх можна було лише за зовнішніми прикметами та уривчастими записами.